Вам неодмінно потрібно відвідати балет “Весілля Фігаро” у Національній опері України, якщо;
– у вас поганий настрій;
– у вас гарне почуття гумору;
– ви любите детективи і змагаєтесь із головним героєм у кмітливості.
Цей балет за мотивами легендарної опери В-А. Моцарта у постановці Віктора Яременка насичений таким неймовірним гумором, навіть злободенним стьобом, сповнений натяків та шифрів, що глядач, розгадуючи їх по ходу вистави, відчуває себе ще однією діючою персоною.
Одна із основних особливостей, що так веселить публіку – невеликий спін-офф персонажів. Другорядні дійові особи – Марселіна, Керубіно стають настільки яскравими, що за ними сростерігати найцікавіше. Ще й оригінальне рішення – віддати роль злої ключниці Марселіни …. чоловікові підсилює ефект. До честі акторської та хореографічної майстерності Олександра Скулкіна, який виконував цю роль, він вжився настільки органічно у жіночу пластику, що деякі глядачі не зрозуміли, що перед ними чоловік, а не жінка. Це стосується тих любителів опери та балету, які не досиджують до поклонів, вибігають на них у гардероб, і тому не бачать “розкриття” персонажу. Я зустріла таких після вистави у кафе неподалік театру. Вони на повному серйозі обговорювали персонаж-Марселіну, вважали її головною діючою особою вистави і дивувалися таким крупним, нежіночим габаритам балерини. Врешті, зійшлись на тому, що естетика плюссайз дісталася і класичного балету і зібралися ще піти подивитися “Жизель” із цією балериною. Не стала їх розчаровувати. Тому, що похід до оперного театру – це не похід у нічний клуб, потрібно підготуватися. Хоча б почитати лібретто.
А читати є що – як і у всіх операх-буффо, у сюжеті все дуже заплутано: хто з ким, де, як і в якому місці. Але в цім і цікавинка – дивитися не сумно. Для невибагливого глядача важливо, що все завершилося хепі-ендом, всі, кому судилося, побралися. І не дивно – балет же ж про весілля. Тільки не зрозуміло було гарнюнім дівчаткам, які фотографувалися з келихом вина на сходах у антракті, хто з усіх Фігаро. Бо ж майже усі танцівники виглядали як женихи і танцювали у парах. Це ще один перл із відгуків глядачів після вистави – можна просто якусь гумористичну книжку видавати.
Гумором та багатознаковістю у виставі було насичене все. Символічним було навіть взуття персонажів: ті, хто за сюжетом належав до вищого світу – танцювали на пуантах (граф, графиня, фрейліни), а ті, хто простого роду, як Сюзанна – у балетках стилізованих під народне взуття. А у фіналі, коли виявляється, що Фігаро належить до графів, бо ж він є викраденим сином придворної дами, а значить і Сюзанна, як його дружина, теж стає дамою вищого світу, на ній з’являються пуанти. Але маю сказати, що прима нашої опери Тетяна Льозова, що виконувала роль Сюзанни, витончена та тендітна у будь-якому сценічному взутті, як і її хореографія. Це – оплески стоячи. БРАВО!
Символічно, коли графиня образилася на графа за його підозру у її зраді і ….. послала його “на хутір метеликів ловити”, вона дала йому у руки сачок. Так, графу на сцені вручили справжнісінький сачок. От як цей гумор можна передати у пантомімі? Як? Геніально! На сцені грали не лише артисти, а й згідно із заповітом класика драматургії, який сказав про зброю, яка має вистрілити у фіналі, і всі предмети, які з’являлися на сцені. Стрічка Керубіно, шалик Графа, мотузки вояк, той самий сачок – жодний реквізит не був заявлений просто так, кожний з них коментував або підсилював дію. Це – висока майстерність постановника.
Окремо хотіла б відмітити сцену із постриженням Керубіно у вояки – це такий гострий стьоб над мобілізацією у наших ворогів. Коли чіпають хлопчиків, “резвых, кудрявых, влюбленных”, які вміють лише стрибати та пити смузі, дають їм зброю до рук, з якою вони уявляють, що робити приблизно так само як і наш Керубіно із рушницею на сцені, і відправляють на м’ясо.
До речі, стрибав Керубіно у прямому сенсі слова – і хореографічно у виконанні Олексія Швидкого і на скакалці, залучаючи до цього процесу і решту армії хлопчиків-постибайчиків, які міцно прив’язані канатами до цього фестивалю ідіотизму та показових стрибків. Отож усе це про армію нашого ворога лексикою мистецтва.
І таких моментів у балеті було безліч. Хто зрозумів – тому було смішно. А судячи із реакції залу – до оперного у нас ходить освічена та інтелектуальна публіка також.
Дуже сподобався фінал вистави. Тендітне па-де-де Фігаро та Сюзанни у виконанні Тетяни Льозової та Ярослава Ткачука сприймалося, наче справжній перший танець молодят. Але у самому кінці він був перерваний варіаціями мужикуватої Марселіни. Все, як на справжньому весіллі – завжди знайдеться тітонька, яка підігрілася настільки, що виходить у центр зали і починає гостей дивувати недолугими хореографічними потугами. Закінчилося теж все традиційно – масовим танцем. Але так як ми, все ж були на класичному балеті, усі масово крутили фуете.
Все розповідати не буду, бо ви мусите прийти самі і знайти ще багато таких цікавинок у цій постановці, в яких вона, як булочка у родзинках. А попуррі із музики В-А. Моцарта у виконанні оркестру під орудою Германа Макаренка, під яку і йде балет, буде насолодою для ваших вух, навіть, якщо ви не зрозумієте сюжет.
Автор: Наталія Кудряшова
Фото: Олександри Злуніциної
