Вчинений 20 січня 1990 року над азербайджанським народом, був
цілком врахований і «багатий» історичний досвід Російської імперії Петра
I та царизму у розпалюванні національних конфліктів та здійсненні
розправ.
20 січня – як «чорний» чи «кривавий січень» увійшла в історію з 1990
року кривавий радянський режим своєї біографії кваліфікується
юридичним правом як геноцид і державний тероризм, який здійснили
страшний, заздалегідь продуманий і запланований акт розправи проти
азербайджанського народу.
Коріння Бакинської трагедії перебували в більш ніж дворічній – 1988-
1990 років агресії проти Азербайджану з боку Вірменії наочно показує, за
повної підтримки центральної влади, намірилася анексувати частину
території сусідньої республіки.
З приходом до влади “лжемиротворця” затятого прихильника вірмен –
М. С. Горбачова (радник М.Горбачова, академік А. Аганбегян, помічник
генсека Георгія Шахназарова і Карена Брутенца, наближених до нового
премєра Рижкова, Сітарян і Хачатуров) У листопаді 1987 р. черговому
Вірменському національному конгресі, як повідомили, було прийнято
рішення використовувати демократичні перетворення, що почалися в
СРСР, для задоволення «законних вимог вірменського народу» про
«возз”єднання» НКАТ з Вірменією. Того ж місяця, напередодні візиту М.
Горбачова до США, його дружина Раїса Горбачова зустрілася з
представниками вірменської діаспори.
ПОМИЛКА ЧИ ПІДСТУПНИЙ ПЛАН?
Цей так званий горезвісний академік А. Аганбегян, який заявив
публічно в листопаді 1987 року в інтерв'ю французькій газеті «Монд» про
те, що питання приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії в принципі
вирішено при зустрічі М.Горбачова в США з вірменською діаспорою,
залишилося узгодити деталі .
Паризька зустріч вищезазначеним заступництвом за підтримку Раїса
Горбачової кремлівського керівництва стали висувати територіальні
претензії до Азербайджану. Не порожнім місцем писав Ю.А.Помпеєв
свого «Карабахський щоденник»: «По Єревану розгуляв марш протесту
під оглушливим транспарантом «Раїса, віддай нам наші подарунки!».
Першим кроком М. С. Горбачова на шляху до реалізації
загарбницького плану стало усунення з політбюро Гейдара Алієва, який
виявився найпотужнішою перешкодою.
І без попереднього попередження раптово, за вказівкою М.
Горбачова, у ніч з 19 на 20 січня 0.05 хвилин у Баку було введено танки,
армійські частини з важкою зброєю, які влаштували військовою операцією
під кодовою назвою «Удар», безпосереднім керівництвом силових
міністрів CCCР Язова, Бакатіна та Крючкова.
Нині доведено, що введення військ та оголошення надзвичайного
стану в Баку є грубим порушенням статті 119 Конституції СРСР та статті
71 Конституції Азербайджанської РСР, а також Міжнародного пакту «Про
громадянські та політичні права», таким чином, було порушено суверенні
права Азербайджанської Республіки. До речі, оголошення про
запровадження надзвичайного стану та комендантської години надійшло
після введення військ у місто та кровавої бійні.
НАГОРОДА ЗА БЕЗЧИНСТВО
Вранці 20 січня Указом М.С.Горбачова було оголошення про
введення з 20 січня до Баку надзвичайного стану, після того, як каральні
загони зробили вже свою криваву справу та залишили місто. До цього
моменту вже було вбито 82 особи та смертельно поранено 21 людину.
Військовим комендантом міста Баку генерал-лейтенантом Дубеняком
було підготовлено звернення до бакинців, яке поширювалося з вертольотів
у вигляді листівок: «У Баку з метою нормалізації обстановки Указом
президії Верховної ради СРСР з 20 січня запроваджено надзвичайний стан.
Це рішення продиктоване винятково складною ситуацією, подальше
загострення якої загрожує всім нам катастрофою…»
Внаслідок таких безчинств радянськими військовослужбовцями було
спалено 200 будинків та квартир, 80 автомашин, у тому числі 7 машин
швидкої допомоги.
Під час усіх цих трагічних подій я перебував у Баку, допомагав
підбирати на вулицях поранених та доставляти їх до лікарень, багато з них
помирали дорогою. Були поранені, у яких потрапило понад 20 куль. У
людей стріляли з автоматів і станкових кулеметів Калашникова,
використовувалися заборонені і розривні кулі, що володіли особливою
руйнівною силою.
Ті, хто потрапив під обстріл, розповідали, як вулицями йшли танки,
засліплюючи світлом прожекторів, на кожному з яких було по 6-7 людей із
автоматами. Коли до людей залишалося метрів 150, починали стріляти в
спини біжать, громадяни, що ховалися в укриттях, вишукувалися за
допомогою прожекторів, встановлених на бойовій техніці, і по них знову
велася стрілянина. Танками давилися машини «швидкої допомоги», що
проїжджали повз, стояли на узбіччі автомобілі, будь-який рух у зоні
їхнього слідування присікався шквальним вогнем. Також у прилеглих до
столиці районах теж були жертви. Загалом ця кривава бійня забрала життя
170 людей (серед убитих є жінки, старі, росіяни, євреї, українці, чеченці,
азербайджанці, грузини), поранено понад 800 людей, незаконно
заарештовано 841 людину, і сотні людей зникли без вісті.
Їхній трагічний похорон, незважаючи на присутність горбачовських
збройних сил і танків, пройшов за участю тисяч громадян Баку з вигуками
прокльонів Кремля перетворився з парку «відпочинку та веселощів» на
священний цвинтар Шехідів-жертв 20 січня 1990 року.
ЖИТТЯ МИРНИХ ЖИТЕЛІВ РОЗДІЛИЛОСЯ
НА «ДО» І «ПІСЛЯ»…
У Баку була вчинена така широкомасштабна і жорстока кривава
бійня? Після цього час у своїй книзі «Життя та реформи», М.Горбачов
висловлюючи своє ставлення до того, що трапилося, писав: «У січні 1990
року обірвалося життя багатьох бакінців. Гірко, дуже гірко… Я виніс урок
із цієї трагічної історії…». Це, насамперед, із трьома чинниками:
релігійним (точніше – ісламським), кавказьким і тюркським і охоплює
історія кривавих колоніальних захоплень царизму показує, що російські
колонізатори, що почали розширювати сферу свого впливу з глибин
Європи на Схід, після захоплення у середині XVI сторіччя.
Першим дав оцінку січневим подіям, що перебував у ті січневі дні в
Москві в положенні опального політичного діяча Гейдар Алієв,
виступивши в представництві Азербайджану з промовою: «Щодо подій,
що відбулися в Азербайджані, то вважаю їх беззаконними, чужими
демократії, які повністю суперечать принципу будівництва у нашій країні
правової держави. …Якби на початку виникнення ускладнень у Нагірному
Карабаху було б вжито необхідних заходів, насамперед вищим партійним
політичним керівництвом країни, то сьогодні ми не спостерігали б
ескалації напруженості та втрат, що мають місце з того й іншого боку
протягом цих двох років, і тієї військової акції, що була здійснена в ніч з
19 на 20 січня 1990 року, яка обернулася людськими жертвами. Вважаю,
що резерви для політичного врегулювання становища в Азербайджані
були. Керівництво Азербайджану, а також найвище політичне керівництво
країни не використали ці можливості…».
УРОКИ ТРАГЕДІЇ
Уроки трагедії очевидні. Ознайомлення зі світовим науковим та
практичним досвідом правового регулювання у сфері боротьби з
тероризмом найсвіжішим прикладом є кінець тридцятирічної окупації,
несправедливості було покладено за 44 дні. Азербайджанську силу
побачив не лише ворог. Її побачив увесь світ.
У солідарностях Азербайджанського Народу, Армія, Президента,
Верховного Головного Командувача за моральної підтримки братніми
країнами: Туреччина, Пакистан та Україна Міжнародного права виникла
нова реальність Азербайджанські повчальні уроки — міжнародного
співтовариства, який вигнали ворога – агресора з окупованих 20 % земель,
виконали 27 річні 4 резолюції Ради Безпеки ООН, багатьом були
клаптиком папери – як для Вірменії, а й інших.
Якщо говорити щиро, жаль, що високопосадовці країн Мінської
групи, повинні були нейтральними, діяти на підставі наданого їм ОБСЄ
мандату. Вони використовували своїми повноваженнями, що не знайшли
підтвердження «інформаціями» і чутками. А працювали як «туристи», не
як дипломати.
Через повну байдужість з боку світової спільноти залишилися
безкарними винні у скоєнні жахливого злочину проти людства. Цьому ще
підтверджує подвійний стандарт Світових спільнот, Великих держав та
Міжнародних організацій, які на знак визнання величезних «заслуг»
Михайла Горбачова як видатного реформатора, політика світового
масштабу, що вніс унікальний внесок у зміну на краще самого характеру
міжнародного розвитку, він був удостоєний Нобелівської премії миру.
У заяві Нобелівського комітету 15 жовтня 1990 року йдеться:
«Норвезький Нобелівський комітет вирішив присудити Нобелівську
премію миру за 1990 рік Президенту Радянського Союзу Михайлу
Сергійовичу Горбачову за його провідну роль у мирному процесі, який
сьогодні характеризує важливу складову життя міжнародного
співтовариства. В останні роки у відносинах між Сходом та Заходом
відбулися вагомі зміни. Конфронтація змінилася переговорами…». Так
Нобелівська премія миру була вручена в Осло 10 грудня 1991 через
заступника міністра закордонних справ РФ А.Ковалева не зі звичайною
сумою в 250 тисяч доларів, а в один мільйон 20 тисяч доларів. На мою
думку, їхня висока оцінка полягала в тому, що М. Горбачов знищив
імперію як найсильнішу ядерну державу у світі.
Ці історичні зміни викликані низкою факторів, але в 1990 році
Нобелівський комітет вирішив віддати належне Михайлу Горбачову за
визначальний внесок, який він у багатьох випадках вніс у ці процеси. На
думку Комітету, «мирний процес, в який Горбачов зробив такий вагомий
внесок, відкриває нові можливості перед світовою спільнотою для
вирішення його актуальних проблем, незважаючи на ідеологічні, релігійні,
історичні та культурні відмінності».
Згадуючи цю трагедію, все прогресивне людство та політики країн,
які перебувають у конфліктних ситуаціях, мають зробити однозначні
висновки. Якими б не були ідеологічні протиріччя, розбіжності позицій,
зіткнення інтересів та амбіцій, вони не повинні вирішуватись ціною життів
ні в чому не винних людей. Без усвідомлення політиками цього
суспільство не може бути застраховано від фатальних наслідків
нетерпимості, ненависті, політичних амбіцій влади, які нехтують життям
та правами людей.
Не можуть вважатися гуманними та
законними рішення, виконання яких призводить до загибелі безневинних
людей.
У зв”язку з усім вищесказаним напрошується питання: чому керівники
фашистської Німеччини скінчили лавою підсудних у Нюрнберзі, а останні
керівники СРСР, винні у введенні військ у Баку 20 січня 1990 року і
загибелі мирних громадян, не зазнали жодного покарання? І не тільки не
понесли покарання, а найголовнішого винуватця трагедії було заохочено
за свої злочини Нобелівською премією миру. Найстрашніше в цих людях
те, що ніхто з них публічно не покаявся і не вибачився перед
азербайджанським народом, більше того, вони продовжують
звинувачувати азербайджанський народ у цій трагедії, ображаючи цим
память невинно загиблих.
Не можна одночасно захищати правопорядок у державі та проливати
кров ні в чому не винних своїх громадян.
В особливих цілях, навмисно, до світової спільноти про це була
доведена помилкова інформація, причини та перебіг подій спотворені. На
жаль, винні у бакинській трагедії 90-го року досі не зазнали заслуженого
покарання. Адже так ніхто й не відповів за вбивство ні в чому не винних
людей, які виявили героїзм у боротьбі за свою волю.
Аріф Джаміль оглу ГУЛІЄВ,
доктор юридичних наук, професор, професор кафедри
конституційного, міжнародного права та публічно-правових
дисциплін Київський інститут інтелектуальної власності та права
Національний університет «Одеська юридична академія»,
Заслужений працівник освіти України
